(із збірки «Мить на долоні», 1991р.)
ТІНЬ полинової ЗОРІ
Вона сидить у мене за плечима
Та й дивиться порожніми очима,
І шамрає страшним беззубим ротом:
—Хто ти?
І грає пальцями по білому одвірку,
В дворі забула зачинити хвіртку,
І рипає розлючено і ніщо:
—Навіщо?
Сидить собі непроханою гостею,
Не поспішає, не втіка з помосту,
Упевнена, нема куди спішити:
—3 ким ти?
Сидить собі спокійна і уперта,
Невидима, байдужа і безсмертна,
Ніщо її не мучить, не болить:
Сидить...
Зловісний холод із кутка повзе,
Вже щупальця торкаються мене,
Мов чорна яма, вишкірений рот,
А за плечима в мене — мій народ.
Справляєм тризну…По собі...
Та ще видющі наші очі,
У грудях ще серця тріпочуть.
Ще не мерці ми. Ми — живі.
Б’є глухо поминальний дзвін
По всіх невинно убієнних,
По всіх до часу погребенних,
До нас живих, волає він.
Гаряче полум'я свічі
Нам світить у пригаслі душі,
І лід у душах наших крушить,
Теплом снується по руці,
Ми — разом! Ми — живі. Живі!
Хоч біла смерть за плечі стала,
І білу постіль розіслала,
Народе мій, ми ще живі!
То ж не корімось злій судьбі,
Не гнімо шиї у покорі,
Нехай Чорнобиль заговорить
І у мені, і у тобі.
Нехай невидимий вогонь
Уб’є раба, що мовчки служить
Усім, хто батогом рапужить
Й цикуту в келих підлива.
Бо не мерці ми. Ми — живі!
Іще видющі наші очі, У грудях ще серця тріпочуть,
Не час на тризну по собі!
Такий зорепад — на диво!
Неба розкраяна синь,
Вечір ніжно й звабливо
Землю росою зросив.
Котиться Віз по небу, Давній, Чумацький Віз,
Той, що солоне щастя
Нам споконвіку віз.
Губляться з Воза зорі
Через небесні дірки,
Ловить безкрає море
Душі, а чи зірки.
Складає на вутлі чайки,
Ховає у байдаки,
І золотими зграйками
Пливуть по воді зірки.
Легенькі, немов пір'їни,
Не тонуть серед глибин,
Чом же твоя, Вкраїно,
Зоря серед них — Полин?
Що нас чекає?
Ця зоря Полин прийшла, мов кара,
Полум'ям палющим
За те, що стали гноєм всюдисущим,
За те, що третій будували Рим.
І згіркла треть солодких наших вод.
Земля зродила почорніле жито,
І сонце не бажає нам світити,
Поки олжа наш оскверняє рот.
Вона упала, та зоря Полин,
Неначе меч караючий з десниці,
Колеса спопеліли в колісниці,
Що нас несла туди, де жах і дим.
Вона прозріння кинула на нас,
Вона збудила нас од летаргії:
Високі звуки в чистій літургії,
А не покора рабська до сивин.