Збірка «Монолог долі», 2000р.
БІЛЬ ЧОРНОБИЛЯ
Щось немає моїх журавлів,
Не вертаються в рідні оселі,
Віє пусткою з рідних полів,
І думки в нас такі невеселі.
Серед річок, вчорашніх купав,
Омертвіли ставки та озерця.
Чорним болем Чорнобиль постав,
Чорним зойком у твоєму серці.
Вже хворіє в колисці маля,
Блима холодно Всесвіт зірками,
І отруєна наша земля.
Невідомо, що буде ще з нами.
ЗОРЯ полин
Була весна, цвіли сади й гаї.
В квітневу ніч спокійно люди спали.
Не віщували горя солов'ї,
І про весну людей всіх сповіщали.
Їм снились сни про світле майбуття,
Земна краса і врожаї у полі,
Зоря Полин змінила їх життя
І понівечила безжально їхні долі.
Чорнобиль став між смертю і життям
І мирний атом вийшов з-під контролю.
Жахнувся світ перед страшним буттям
І сколихнувся від печалі й болю.
Зоря Полин застигла, як сльоза,
Наші серця ще споминами крає.
Відлунює чорнобильська гроза,
Вогнем пекучим душі обпікає.
ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ
Гудуть Чорнобиля печальні дзвони.
Вони не затихають ні на мить,
І вже у тілі кров тоді холоне,
Коли благають діти: "Хочем жить!"
І просять захистити їх від смерті.
Вмирати їм - це ж за які гріхи?
Ми ж мовчимо, впадаючи у впертість,
До їх прохань лишаємось глухі.
Пил радіації ще давить нам на груди,
Що важко щось пізнати чи збагнуть,
І в'януть, сохнуть передчасно люди,
Вдихаючи цю чорну каламуть.
Пливуть Чорнобиля печальні дзвони,
І сохне, корчиться отруєна земля,
Німіє серце, в жилах кров холоне,
Коли з житія зникає немовля.
На цій землі, пораненій і грішній,
Байдужі ми до вчинків і подій.
Нам не простить байдужості Всевишній.
За черствість совісті і холод наших дій.
Пливуть Чорнобиля печальні дзвони!..
ВІДЛУННЯ ДУШІ
Чую вві сні часто звуки прощальні.
Горю, здається, не буде кінця.
Дзвони Чорнобиля, дзвони печальні
Болем пронизують наші серця.
Атомний чад осідає на груди,
Смерть забирає з життя немовля.
Гинуть і чахнуть в Народичах люди,
Стогне і корчиться рідна земля.
Села покинуті стали порожні,
В жилах холоне отруєна кров,
Дзвони Чорнобиля, дзвони тривожні.
Спогадом болю відлунюють знов.
Тільки на Бога надія остання,
Молимось Богу за наших дітей.
Дзвони Чорнобиля, дзвони страждання, -
І понівечені долі людей.
Нерви мої, як натягнуті дроти,
Рими, як зболені рани в вірші.
Дзвони Чорнобиля, дзвони скорботи –
Вічне відлуння моєї душі.
ПОКИНУТА ХАТИНА
Зів'яли квіти під вікном,
Високі трави біля тину,
І нєдоплетеним вінком.
Стоїть покинута хатина.
Було тут щастя. Де ж воно?
Самотні вікна плачуть гірко
І вишні розцвіли давно,
Як сльози, роси на одвірку.
Старенькі стіни голубі,
Над ними - туга журавлина,
Стоять собі в гіркій журбі,
Як безпорадні сиротини.
Свічки каштанів одпливли,
Дала зозуля думам волю,
Мов накувала чиюсь долю.
А в хмарах спогади пливли.
Збірка «Ми не спимо на трояндах», 2001р.
ЧОРНОБИЛЬСЬКА ВЕСНА
В'ють, як на сполох, чорнобильські дзвони,
їхні удари тривожні й сумні,
Знову зловісна Чорнобильська зона і
Болем пронизує серце мені.
Атомний чад осідає на груди,
Горем наповнює душу ущерть,
Жахом зневіри налякані люди, І
їх переслідує атомна смерть.
Знов пригадалась весна та далека,
Мчаться пожежні машини навстріч,
Гнізда свої залишають лелеки,
Полум'я грізне вривається в ніч.
Їдуть машини, їх цілі колони,
Мов перед боєм смертельним стою,
Б'ють, як на сполох, чорнобильські дзвони,
Болем пронизують душу мою.