Марія Галькович: Він аж світився. А рук на рентгені не було видно…

         Марія Галькович — вдова «чорнобильця» Антона  Михайловича Гальковича, який помер 23 вересня 2009 року.

         Час ще не притлумив біль від утрати дорогої людини…Пані Марія і досі не може говорити про чоловіка без сліз.

         Йому тоді було лише тридцять три роки — вік Христа. Певно, і йому судилося нести свій Хрест. Антон строкову службу проходив у ракетних військах, то його час від часу «забирали» у «партизани», на військову перепідготовку. Так і цього разу.

         У березні 1987 року прийшла повістка з військомату з викликом на «збори». Пам’ятаю як сьогодні: погода стояла сльотава, падав дощ. Я його проводила до військомату. Там його та інших чоловіків посадили в автобус. Ніхто нічого не казав, куди і для чого. На збори. Привезли у Київ, як розповідав чоловік, переодягнули у військову форму і повезли прямо у Чорнобиль. Поселили в їдальні ЧАЕС. Працювали вони по 20 хвилин на зміні.

         Хоча тепер усі заперечують цей факт, але горілка там дійсно була. Стояла скрізь, попри дорогу — пий скільки влізе. Але потім заборонили, бо значно зросли аварійність і травматизм. Із захисних засобів у них були лише респіратори. Коли він приїхав додому, то попервах аж слід червоний навколо рота відбився. Відбув він там три місяці.

         Якось того року нам випало піти на весілля. Поверталися додому пізно. Стояв туман. Тоді я і побачила, що чоловік світиться. А долоні у нього були тоді червоні-червоні…

         Почав сильно хворіти, а в 1991 році йому першому у Коломиї дали групу інвалідності. Коли оформлявся на групу, проходив всілякі обстеження у Києві, у Львові. На рентгенівських знімках, які йому показували, казав, кінцівок рук не було видно. Спочатку так і записали — променева хвороба. А згодом цей діагноз замінили на список різноманітних хворіб — на цілий листок. Нічого не міг робити, так ніде і не працював. З кожним роком йому ставало все гірше. Але дуже хотів жити. Мріяв дочекати, щоб сина женити. Дочекався і цієї щасливої миті. Але лише зміг сина благословити у хаті, а на самому весіллі вже не зміг бути. Мріяв онуків побачити, але не склалося…

         Я, як могла, догоджала йому, пильнувала, намагалася створити йому бодай якийсь комфорт, але все рівно. Згадуючи наше життя, ловлю себе на думці — і там можна було стерпіти, і тоді попустити. В сімейному житті воно ж по-різному буває…

         Зрештою «чорнобильська» хвороба дала йому ускладнення на легені. Добре, хоч болю не відчував. Легені ж не болять. Під кінець схуд страшно, як кажуть, від нього лишилися шкіра та кістки у прямому розумінні цього слова. А останні два місяці взагалі не вставав. Того останнього дня забігла до нас кума. Провідати. Шоколадку принесла. Я саме поралася на кухні. Вона підходить до мене, та й каже, чого, мовляв, Антонові руки не помила. А в нього кінчики пальців аж бурячкові стали. І він наче щось відчував. Син з якихось причин не прийшов на обід, як звично. То він сполошився, перепитував за ним. А вже пів на третю помер.

         Так і забрав його життя Чорнобиль. Того і жив, фактично, що до 33 років, до Чорнобиля.

Записав Олег Проскуряков.