«Вісник Коломиї», число 36 (230) від 24 квітня 1992 року.

 

ЗАСТОРОГА

Не над однією долею загорілася в той день, 26 квітня 1986 року, трагічна «звізда Полин». Розметала вона по світах дітей землі української, обпікши їхні душі і серця ностальгією за ріднокраєм, за батьківською домівкою.

Сняться людям журавлі, що високо у небо зняли свої крила, та так і застигли над забитими дошками криницями.

Плачуть рясними дощами широко розплющені зіниці хатніх вікон, виглядаючи з далеких доріг господарів. Болем затамували двері свій потаємний, такий близький ножному серцю скрип...

Не спиться довгими ночами і Катерині Наумівні Павленко — колишній мешканці Чорнобильської зони, Рясними перлами виливаються на папір її біль і туга. Без хитрості. Без надриву. Без патетики. Так власне і народжувалися колись народні думи, і вже століття шліфували їх, залишаючи нащадкам (на жаль, не завжди вдячним) пам'ять про трагічні сторінки буття нашого народу. Як засторога: будьте пильними...

Прийшли вісті в село, в село, в суботу,

що вибухнув блок четвертий,

і приніс нам багато горя.

Багато печалі і смерті...

Пережила немало. Немало побачила за своїх шістдесят літ. Та невимовним щемом наповнилося серце, коли запропонували евакуйовуватися. Покидала рідне село Красно, що в п'яти кілометрах від реактора, з надією на швидке повернення. А в душу закрадалося важке передчуття: ой. не скоро!

Та було тут усе живе,

     Коли жили люди.

Та поїхали по світу...

Як же воно буде?

А людський потік усе густішав, вливаючись в єдину ріку всенародного горя. Тривожно сигналили машини, краяли тишу протяжними гудками. Людські обличчя зарубцювали в куточках губ свій невимовний смуток. Згадувались кожному: і кущі бузку біля хати, і пухнасті жовтенькі клубочки ціп'ят, і скрип корби у криниці — все, чим жила селянська душа.

Так і минали села і міста, ліси і ріки, куточки райської краси. І тільки дозиметричні пункти нагадували про жорстку дійсність

Ой за містом Чорнобилем

Всіх перевіряли:

Чи ж багато радіації

     На себе набрали?..

Найбільше ж тривожила думка: «А як діти і онуки? Невже залишилися в Прип'яті? Що з ними тепер?»

Зустрілася із сім'єю аж у Кузнецовську, на Рівненщі. Спасибі добрим людям і за щире слово, і за дахівку над головою. Та приходять до жінки щоночі погомоніти і рідне село, і домівка, і сад біля неї:

Я ж тебе садила,

Я ж і доглядала,

Та твоїх вже ягідочок

Другий рік не рвала.

Якби я була зозулею,

Якби крила мала,

Полетіла б в свій садочок,

Там би закувала.

Прилетіла б в свій садочок,

Сіла на калині,

Заспівала-розказала,

Як жить на чужині

Нанизує намистинки слів. Густо мережить ними свій біль,часто переходячи на звичайну розповідь, голосіння, ламаючи всі канони віршоскладання.Та не бентежити вони не жуть.

Ой там наші нені

Самі залишились...

Будуть вітром розсіяні

Самотні могили…

Нескладні, щирі вірші пані Павленко — це виплеснуте із серця все, що вона пережила після чорнобильської трагедії, це своєрідний заклик: «Будьте пильними, люди!!!»

Володимир Герман.