Субота, 16 липня 2011 року

 

«Ви теж можете поставити свічку…»

 

Наталка ПОКЛАД

Надворі котрий день безперервно ляпотів рясний червневий дощ: він уже щедро напоїв спраглу землю і тепер ніби зловтішався: "Ага, накликали?..

 

НЕЗВИЧАИНА КАПЛИЧКА

 

І раптом — телефонний дзвінок: приємний чоловічий голос запрошував мене як журналіста подивитися у Пущі-Води- ці капличку, котру майже 2 роки тому на Покрову було відкрито в Українському спеціалізованому диспансері радіаційного захисту населення; тепер ось її збираються відремонтувати — є, на щастя, така можливість. На Київщині це перша така капличка, вже згодом з'явилося ще кілька в різних місцях, — і це був той аргумент, який переконав мене остаточно, їхати, відклавши всі справи, чи ні.

Віктор Познік — а це телефонував саме він — у Києві перебував на лікуванні в НЦРМ: має, на жаль, як і більшість ліквідаторів, цілий букет хвороб. Тоді, у 1986 році, після аварії на ЧАЕС, він від кінця травня до початку серпня пра­цював як майстер-будівельник біля самого реактора: будували під'їзні шляхопроводи... І саме з ініціативи Коломийської громадської організації інвалідів "Союз Чорнобиль України", правління якої він тепер очолює, й була відкрита капличка: після парламентських слухань у 2009 році коломияни стали шукати, як та де цю ідею реалізувати, а головний лікар диспансеру Вадим Бо женко не тільки прийняв її, а й виділив кімнатку. Через 2 місяці, з благословення владики Філарета, капличку відкрили, й 5 священиків її освятили. А діти, каже пан Віктор, зайшовши тоді до неї, від зворушення плакали, бо дехто з них, уже маючи й по 15-18 років, ще ні разу не бував у церкві, не знає традиції, не переживав того щемкого настрою духовної висоти... Капличку приурочено Чорнобильському Спасу. Як і чорнобильську капличку в самій Коломиї.

Звісно, як знаємо, казка пишеться швидше, ніж робиться справа. Однак Віктор Іванович, як я зрозуміла, таки людина справи. Аби обладнати капличку в диспансері, привезли тоді з собою все найнеобхідніше: ікони, кілька рушників для них, підсвічники, а також те трапод — спеціально зробили низький, щоб діти могли цілувати ікону не напинаючись, — та ще накидку на нього тощо; медсестри диспансеру, зі свого боку, теж принесли, хто що мав: хай буде гарно... А отець Василь, який тепер на свята й у вихідні дні служить у капличці, недавно роздобув ще й поставник для свічок...

Віктор Іванович приїжджає сюди вже 10-й рік: одних дітей, що полікувалися в диспансері, забирає, а інших —  привозить. І завжди — не з порожніми руками: то книги привезе, то ще щось коломийське. Торік приїхав, а медсестри плачуть: нема кому правити. Зайшов до каплички — а в ній чути запах свічки! "Як так?" Жінки сказали, що відчиняють капличку й моляться в ній самі...

Є в капличці й дитячі роботи з різних кінців України. У 2009 році в Коломиї зробили виставку дитячих робіт — їх зібралося понад 200 (подали свої твори діти з Луганської, Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Рівненської та Київської областей), а також було 70 своїх, коломийських. У кінці травня автобусом Яремча-Київ привезли ті роботи в МНС України і частину взяли до каплички.

Парламентська бібліотека, з якою "дружить" диспансер, тепер дає "вагонку", а Бориспільський "Союз Чорнобиль України" прислав свого майстра — аби оглянути обсяг робіт і за кілька днів усе залагодити. Адже в жовтні, на Покрову, капличці — 2 роки: до свята годиться підгоггуватися.

Треба сказати, що Коломийська організація працює не покладаючи рук: підтримує своїх членів, проводить різні календарні свята, поминання, організовує поїздки по святих місцях України (були у львівському соборі Святого Юра, в Манявському скиті, в Почаївській лаврі, в Гошеві, двічі — в Зарваниці), і всюди активно залучають дітей: хай ростять свої душі... "Вважаєте віру панацеєю?" — запитую Віктора Івановича. "Людина мусить мати щось святе в душі, — відпо­відає задумано, — за щось і на чомусь триматися. Особливо це важливо нам, тим, що спізнали Чорнобиль..."

Коломияни їздили в Чорнобиль у 2008-му й 2010 році. Першого разу отець Миколай, настоятель Свято-Іллінської церкви, прийняв їх насторожено (все-таки різні-бо патріархати). Але коли гості - 50 осіб із Коломиї, Рівного й Києва (разом із ними був і коломийський священик отець Іван Остафійчук, він зараз очолює міський комітет "Діти Чорнобиля"), зайшовши до церкви, всі молитовно впали на коліна, в отця Миколая та його матушки від зворушення виступили на очах сльози. Тепер же вони дружать. і коломияни чим можуть, підтримують чорнобильський храм.

Як розповів мені Віктор Іванович, враження від першої поїздки в Чорнобиль були дуже сильними, побачене всіх потрясло й змусило задуматись. Він сам у 1986-му, коли працював біля реактора, мав 27 років. Екстремальність події та вік тоді не все відкрили. Тепер же побачив ситуацію і світ новими очима й багато що збагнув; коли, каже, проминули контрольний пункт "Дитятки", відчув мороз по шкірі... На той рік перед Вербною неділею знову збираються до Іллінського храму: і пом'янути тих, що відійшли, і помолитися за живих...

Барвисті київські рушники на стінах каплички і специфічні коломийські привітно усміхнулися на наш прихід і розчулено дивилися, як ми, помолившись, ставили у свіжий пісок поставника свої свічечки. У двері зацікавлено зазирали діти: "Буде відправа?.."

А я в подарунок від Віктора Іванови­ча отримала ікону "Чорнобильський Спас". "Нехай охороняє вас", - сказав...