Ігор КУРЛІЩУК: Гранична доза була десять бер. Інакше ти "згорав”...
Одного грудневого ранку 1987 року у ПМК-82, де я працював, надійшла телефонограма: направити офіцерів запасу на медкомісію і з’явитися до військкомату. На ті часи справа звична — збори перепідготовки особового складу військовозобов’язаних запасу, так званих "партизанів”. Наступного дня ми пройшли медкомісію, а післязавтра, о восьмій ранку, були у військкоматі. Нам сказали, що їдемо на командирські збори, посадили в автобус і повезли в Івано-Франківськ. Там була ще одна медкомісія. Одного з нас відсіяли за станом здоров’я, а я, Шупеня Михайло Іванович, Никифорук Мирослав Васильович і ще шість офіцерів запасу з області поїхали у Білу Церкву. Зазвичай, такі курси тривали по десять днів, а тут раптом розширені — піврічні. Лише по прибутті на місце дислокації ми дізналися, що їдемо у Чорнобиль. Таким чином, 25 грудня ми вже були в полку 4318 Прикарпатського військового округу, а 26 — вперше потрапили в зону.
Сам полк розташувався у селі Пермаківка поза тридцятикілометровою зоною. Тож ми щоранку вставали о шостій і, поснідавши, "Уралами” виїжджали на роботу. Спершу я обіймав посаду командира роти, потім — начальника фінансової служби батальйону. У мої обов’язки входило підтверджувати наряди на ті роботи, що їх виконував особовий склад нашого підрозділу, тож щодня доводилося бути в зоні. Ми працювали і на промбазі АЕС, у м. Прип’яті та в Чорнобилі. Збирали радіоактивні предмети.
У самій зоні найгнітючіше враження на мене справило саме місто Прип’ять. Сучасне місто енергетиків, з новими добротними багатоповерхівками перетворилося на місто-примару. Аж волосся дибом ставало.. Там, де якихось два роки тому вирувало життя, бігали лише здичавілі пси і заблудлі, майже ручні, лисиці, які тявкали, як цуценята, і порпалися у смітті. Вибиті шибки, перекошені відчинені двері... Певно, що там уже побували мародери. Відразу відчувалося, що тут трапилася страшна трагедія.
Із спецодягу нам видали респіратори і звичайнісіньку солдатську уніформу, так зване "х/б”. На КПП ми і перевдягалися, хоча інколи, коли треба було лише "заскочити” у штаб підписати папери, то й ні, залишалися у своєму одязі.
Робота нашого підрозділу полягала в очищенні території від радіоактивного непотребу. Викопували відповідною технікою великі котловани, куди і згрібали металеві та залізобетонні конструкції, котрі "світилися”. А потім БАТами (бульдозер на базі танка) все це загортали. Тими ж БАТами зрізали землю там, де були найбільші радіоактивні плями, де не мож’ було провести дезактивацію. А натомість засипали пісок (здебільшого) або щебінь. Траплялося також, що в котловани згортали новенькі легкові автомобілі. Постачання і забезпечення чорнобильських енергетиків свого часу було не до порівняння з рештою країни. Принаймні, такий дефіцит, на який були багаторічні черги, як автомобіль, тут одержували позачергово. Коли сталася аварія, люди змушені були полишати все, як є. Гаражі, якщо не вдавалося розібрати, разом із машинами згортали у могильники. Загалом, там поховано чимало різноманітної техніки: і цивільної, і військової. А тяжка техніка, військові гелікоптери, вантажівки, ті ж БАТи, котрі були задіяні у перші дні ліквідації аварії, стали настільки радіоактивними, що до них було не підступитися. Вони так і залишилися на майданчиках-відстійниках просто неба.
На цих так званих "командирських курсах” я відбув від 26 грудня до 28 березня без вихідних. Потім ще місяць продовжував служити у розташуванні самого полку — ходив у наряди, в караул.
На час мого перебування в зоні гранично допустима доза опромінення становила десять бер. У кожного з нас був індивідуальний накопичувальний дозиметр у вигляді ручки, який фіксував цю дозу. Щовечора наш "хімік” (так ми називали дозиметристів) їх збирав і заносив показники у журнал обліку. Як тільки сумарна доза перевищувала десять бер, то людину відразу ж відправляли із зони. Ми у таких випадках казали, що він "згорів”. До речі, від 26 квітня до жовтня 1986 року гранично допустима норма становила 20 бер. Згодом, коли медики накопичили, мабуть, дані про вплив радіації на організм людини, дозу зменшили до десяти бер, а з літа 1988 — до п’яти. Радіація, вона ж підступна саме тим, що невидима, не має ані запаху, ані смаку.
Хоча в зоні було все радіоактивне, однак траплялися плями з більшою радіацією і з меншою. Пам’ятаю, як в один із перших днів перебування там ми приїхали на роботу і чекаємо на рознарядку. Повилазили з "Уралів”, стоїмо, куримо, хто на парканець присів. Тут приїхав "хімік” і каже: "Тікайте, хлопці, звідси, тут радіація зашкалює в сто разів”. А вже з часом почали розрізняти радіацію буквально "на смак” — у роті з’являвся металевий присмак. Можливо, він був від самого початку, та спершу на нього уваги не звертали. Лиш відчуєш присмак, як від монети — то відразу тікай з того місця подалі!
Уже по всьому дозу опромінення кожному з нас записали у військовий квиток. Але наскільки то правда? Наслідки свого перебування я відчув не відразу, певно, молодий організм якось її поборював (я тоді мав 31 рік). А через два місяці заболів хребет, тиск підвищився. Щоправда, відразу по приїзді додому нас обстежили в коломийській поліклініці, трохи підлікували в лікарні. До 1994 року мав зі здоров’ям певний спокій. А згодом — почалося. Чи не кожних три-чотири місяці мусив лягати у лікарню, а 1997 року мені дали групу інвалідності...
Записав
Олег ПРОСКУРЯКОВ.