Отець Іван Остафійчук:

 У нас було три типи одягу. І страшно докучали комарі

      Після закінчення Коломийського медучилища я працював, з 1984 до 1989 року, масажистом у кабінеті лікувальної фізкультури Городенківської районної лікарні, поскільки я родом із Городенківщини.

      Коли трапилася аварія на ЧАЕС, туди від нас поїхали лікарі, лаборанти, де надавали допомогу евакуйованим. Там, просто на місці, вони робили аналізи, обстежували, лікували. Я також був у списку медпрацівників, скерованих для допомоги чорнобильцям. Але, певно, Бог мене уберіг, що я не поїхав туди у червні 1986-го, як мав би. Проте у березні 1987-го надійшов запит із Києва: направити такого-то на курси масажистів. Для того, щоб люди, котрі працюють на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, мали постійну медичну допомогу, з медиків формувалися групи реабілітації. Я потрапив в одну із них.

      Щойно я приїхав після курсів з Києва додому, як відразу при­йшов лист-виклик. З Прикарпаття нас було двоє, ще — лікар з Івано-Франківська. 9-го травня ми одержали документи, 10-го виїхали, 11-го — були в Києві. Зранку нас зібрали в Міністерстві охорони здоров’я, 25 медпрацівників зі всієї України — лікарі та масажис­ти, серед яких було багато молоді. Мені тоді теж було лише 23 роки. Посадили в "ЛАЗ” із твердими сидіннями і... повезли. Із Києва ми виїхали біля 12-ої години. Через вікна автобуса дивилися на покинуті села, які вже тоді вражали пусткою, хоча й не були такі занапащені, як тепер. У па­м’ять врізався цвинтар військової тех­ніки: величезне поле, чотириметрові ями завалені вертольотами, бронетранспортерами... Все потім засипали землею. Але було від того дуже моторошно.

      Поселили нас у чорнобильських п’ятиповерхівках. З одного із будинків (мешканців якого евакуювали) зробили гуртожиток. Нас, дев’ять чоловіків, поселили у трикімнатній квартирі. Розповіли, що і куди. Ще в Києві нам дали необхідні перепустки, а тут — і власне на станцію. О сьомій ранку автобусом ми всі виїхали на ЧАЕС. Там нас розподілили: хто з ким на пару — лікар і масажист. Я потрапив у медпункт станції, який займав окреме крило: кімнати, приймальні, кабінети, де ми надавали допомогу тим, хто працював на станції. Зміни у нас були 12-годинні — від сьомої до сьомої, денні та нічні. Допомогу надавали операторам і обслуговуючому персоналові першого, другого, центрального блочних щитів управління.

      Щоб не тратити час на чергуваннях намарне, ми дуже багато читали. Моїм напарником був лікар із Полтави, осетин за національністю Алім Богаутдінов, дуже цікавий і освічений чоловік, начитаний. Знаю, що його дружина була актрисою у Полтаві. Увесь місяць, з 11 травня до 11 червня, поки тривала наша вахта, ми були разом. Поводили нас трохи по станції, показали всі її зали, особливо довжелезний "золотий” коридор, який веде до блочних щитів управління.

      Вплив радіації ми відчули буквально з перших кроків на Чорнобильській АЕС. Уся територія навколо станції була засипана пісочком. Першого дня ми були ще в своєму одязі, та поки перейшли тим пісочком до станції, ноги до колін обсипало червоними цяточками. На станції нам видали інший одяг. Загалом, у нас було його три типи, в кімнаті — один, надворі — інший, на станції — третій; ходили постійно у масках, шапочках. Наші лікарі — люди принципові, відразу нас напоумили: пильнуйте себе, мовляв, хлопці, бо ніхто за вас тут не подбає, не шукайте собі пригод. А що, були там і такі, хто рибку ловив, і навіть їв її...

      Чорнобильська станція тоді нагадувала людський мурашник: усі кудись поспішали, метушилися, одні приходять, інші — все біжать далі. Тоді й усвідомлюєш, наскільки ця катастрофа масштабна, коли для її ліквідації було задіяно стільки людей, з усіх усюд Радянського Союзу, хоча най­більше було таки українців. У той же час, коли ми їхали з роботи додому чи з дому на роботу, ніде не було видно ані душі. І страшно докучали комарі, які чомусь були здоровенні, ненажерливі та особливо напасні, проникали у кімнату навіть крізь поліетилен, яким були оббиті вікна. Жоден засіб від них не допомагав.

      Так і минув місяць моєї першої і, на щастя, останньої вахти.

      По приїзді додому нам дали три дні, щоб адаптуватися. Ми з татом вирішили забетонувати подвір’я. І я відразу відчув Чорнобиль. Попрацював лиш якусь годину — і мені стало зле. Не міг навіть на сонце дивитись. У кімнаті мусив зашторювати вікно, бо якщо сонце світило, мені ставало недобре. За тиждень, що­правда, відійшов. Потім ніби полегшало. Але даремно нічого не минає. Радіація ж упливає на всі органи: і на шлунок, і на печінку, і на серце. Тепер доводиться регулярно звертатися до лікарів...

      Чорнобиль став для мене своєрідним каталізатором у виборі майбутньої долі. У моєму селі на Городенківщині по сусідству мешкали дяки. Ще в дитинстві вони давали мені читати книжки, Святе письмо. Бабця навчила молитися. Але, попри те, я не думав бути священиком. У той час у селі відкрили церкву, в яку і я ходив. Люди мені так і казали: "З тебе буде добрий священик”. Але я все не наважувався взяти на себе відповідальність за люд­ські душі. Три роки вагався, тричі вступав у медичний інститут, але, напевно, Бог не хотів бачити мене лікарем. І ось 1989 року я вступив, з першого ж разу, до семінарії у Загорську під Москвою (тепер — Сергіїв Посад). Там закінчив два курси, а продовжив навчання в Івано-Франківській греко-католицькій семінарії. Так і став священиком.

Записав

Олег ПРОСКУРЯКОВ.