Петро КОРИЗМА:

Нас підняли по тривозі і нічого не пояснювали

      Петро Михайлович Коризма народився 19 липня 1952 року у с. Загайполі. Після закінчення Підгайчиківської середньої школи служив у Збройних Силах СРСР (1970—1972 рр.) у Ленінграді. 1979 року закінчив Івано-Франківську середню спеціальну школу міліції. Пропрацював в органах внутрішніх справ з 1973 року до 1996 на різних посадах: міліціонером патрульно-постової служби, дільничним, начальником дільничних інспекторів, у карному розшуку, начальником чергової частини, начальником штабу. Полковник запасу. Виховав доньку (1980 р. н.) і сина (1983 р. н.).

      — Події тих днів майже 25-річної давності пам’ятаю дуже добре, — розповідає пан Коризма. — Я тоді був слухачем другого курсу Київської вищої школи МВС СРСР ім. Дзержинського. Мешкав у гуртожитку, який розташовувався на території школи, оскільки сім’ю з собою до Києва не брав. Нас підняли по тривозі 26 квітня, о третій годині ночі. Захопивши з собою "тривожний” чемодан, протигази, зброю, ми зібрались в актовому залі. Загалом, нам на збори давали годину, щоб до школи встигли дістатися слухачі, які  мешкали з сім’ями, кияни. Через годину в актовий зал зайшли начальник школи генерал-майор Сніжинський із заступником, все керівництво. Перевірили наявність особового складу, чи всі з’явилися по тривозі. Зазвичай, нам відразу оголошували причину тривоги: залучають нас до затримки втікача-арештанта, чи, може, якесь убивство трапилося. Тоді ж нічого не сказали, причину виклику не пояснили, лише сказали чекати. Вже це насторожило, і ми могли тільки будувати найнеймовірніші припущення. Таке було вперше, бо раніше подібного не траплялося. Десь о шостій ранку подали порожні автобуси й оголосили посадку. Вже трохи світало.

      Але як іноді доля обертається! Наш однокурсник Михайло Лазорик саме вертався у школу, бо тієї ночі не ночував у гуртожитку. Начальник курсу, побачивши його, тут же наказав терміново переодягнутися у форму, взяти "тривожний” чемодан, протигаз, зброю. Ми ще на нього трохи почекали. Та прийди він на п’ять хвилин пізніше!.. Після закінчення школи він працював у Львові в управлінні залізничної міліції. Помер 1996 року, бо отримав сильну дозу радіації. Похований у себе на батьків­щині, у Старих Кутах Косів­ського району. Щороку я приїжджаю на його могилу, навідуюсь до нього.

      Але виїхали ми за Київ. Наші автобуси на великих швидкостях обганяли пожежні машини, карети швидкої допомоги, чорні "Волги”, гелікоптери. Ми минали містечка і села, ніхто нічого не повідомляв... Ми лишень перешіптувалися: "Чи не війна, раптом?”. Проїхали Чорнобиль, невеличке містечко, десь як Снятин, тоді нікому невідоме... Зупинились кілометрів через десять, біля старого саду. Нам дозволили вийти. Було дуже тепло. Дерева вже випустили перші листочки, зеленіла молода трава. Хтось відразу приліг на землю, хтось закурив... Ніщо не віщувало небезпеки чи якоїсь загрози. І аж хвилин через сорок під’їхала до нашого розташування чорна "Волга”. З неї вийшли два генерали і люди у цивільному. "Почему личный состав на земле?” — крикнув один з генералів. Начальник курсу тут же вишикував нас на проїжджій частині по групах. І тільки тоді нам оголосили причину нашого перебування тут. "Мы находимся в нескольких километрах от города Припьять, где в первом часу 23 минуты ночи случилась авария на четвёртом энергоблоке”. Нам розповіли, що пожежні вже майже подолали вогонь, локалізували пожежу. Нас розподілили по групах для проведення евакуації населення.

      У Прип’ять в’їхали через залізничний міст. З правого боку диміла ра­діацією станція з розваленою верхньою частиною. Як на кадрах всесвітньовідомої кінохроніки, лиш це все було наяву. У перший день нашим завданням було допомогти в евакуації людей, здебільшого старших і перестарілих. Інші вже давно виїхали і вивезли дітей. Мешкали ми на узліссі, спали в автобусах. Готову їжу нам підвозили у військових котлах. Охороняли як державні об’єкти — бази, склади, приміщення суду, прокуратури, магазини, так і житлові будинки, особисте майно громадян. Адже люди повиїжджали, залишили у квартирах все, як було, — телевізори та іншу побутову техніку. Міг спостерігати, як гелікоптери скидали на станцію пісок, металобрухт. Чергували у три зміни по вісім годин. Возили нас у Прип’ять, де всі ми, разом із солдатами, шикувалися на площі біля міського відділу міліції. Щоразу нам давали пити якусь буру рідину, гидотну на смак, по 50 грамів.

      Протримали нас так п’ять днів, хоч, як з’ясувалося згодом, перебувати там більше трьох днів не можна було. Аж тоді привезли у Київ, до школи, вишикували нас на плацу і заміряли одержані нами дози. Старий одяг ми відразу поскидали на машини, який відвезли десь у підземне сховище. Натомість видали нові уніформи і повезли в баню. Що­правда, багатьох, майже, четверту частину або й третину, відразу забрали до лікарні.

      А вже першого травня, ніби й нічого не трапилося, вся наша вища школа вийшла на охорону громадського порядку на Хрещатик. Ми стояли обабіч головної трибуни. Коли лунали заклики "Да здравстует первое Мая!” і "Ура!”, наші хлопці втрачали свідомість і їх забирала "швидка”.Серед них був і мій одногрупник — Володя Церенджаков із Бурятії. Кожен із нас, у меншій чи більшій мірі, відчував наслідки опромінення — головокружіння, блювоту.

      Через якийсь тиждень нас знову задіяли до охорони громадського правопорядку. 8—10 травня у Києві проходив один з етапів велогонки світу. Її дуже добре пам’ятаю, бо мені випало нести службу під час прес-конференції в готелі "Русь”. Ще й досі зберігаю в себе плакат з автографом Олафа Людвіга з тодішньої НДР, який і виграв цю велогонку. Велосипедисти з інших країн, уже поінформовані про Чорнобильську аварію, участь у ній не взяли. Змагались лише спортсмени з країн так званого соцтабору і один француз, здається.

      У зв’язку з тим, що багато слухачів школи потрапили до лікар­ні, навчання у нас припинили, а всіх, хто ще був на ногах, відправили до Москви, на Ігри доброї волі. Там між чергуваннями нас і лікували, бо радіа­ційний центр тоді був лише у столиці СРСР. Я особисто охороняв спорткомплекс "Олімпійський” на проспекті Миру. А вже по закінченні ігор поїхав прямо з Москви додому, до сім’ї, бо нам на місяць, до 1 вересня, дали відпустку.

      Чимало моїх однокурсників уже нема в живих. Більше знаю про тих, хто мешкає в Україні, оскільки школа була всесоюзна і навчались там люди і з Вірменії, і з Грузії.

      Поки працював у міліції, змушений був неодноразово лікуватись. 1996 року у званні полковника вийшов на пенсію за станом здоров’я з посади начальника штаба Коломийського міського відділу внут­рішніх справ. Тоді одержав третю групу інвалідності. Тепер уже на другій. Але працюю і далі, у восьмій міській школі викладаю предмет "Захист Віт­чизни”...

Записав

Олег ПРОСКУРЯКОВ.