«Вільний голос», №26, 27 квітня 1991 року

 

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦЯ

Ох, Прип'ять...

Жив я з батьками в селі Буда Чорнобильського району. Нас в сім'ї було шестеро. Як то буває в дитинстві: пасли корову, раділи сонцю і траві, купалися в річці. І ні ми, ні батьки й не гадали, що колись може статися горе і нас розжене доля по всій Україні.

Я тоді вже працював шофером в автопідприємстві Чорнобильської АЕС. Керував ЗІЛом-130. Одружився, в Прип'яті мені дали квартиру. Народилася у 1984 році дочка, яку ми назвали Танею. Жили дружно, мали свої сімейні плани. Щотижня їздили до батьків у село, звідки було дуже добре видно, хоч і за двадцять п'ять кілометрів, той злощасний реактор. Але хто тоді думав, що він може стати злощасним, заорати стільки життів.

У грудні 1985-го у нас народився син Василько, а в квітні його вже торкнулася незримими щупальцями радіація, і ми страшенно перелякались за дитину.

Пригадую ранок 26 квітня 1986 року. Прокинувся, поснідав і пішов на роботу. По дорозі мене вразила навколишня підозріла тиша. З'явилось багато міліції. Дивлюся, біжить мій напарник по роботі Валентин.

— Сашко, на четвертому блоці аварія. Чув?

— Ні, не чув, — у відповідь я розгублено. — Коли сталась .аварія?

Прибігли на роботу. Водії вже обмінювалися страшною новиною. І в мені почав розростатися страх. Знайшов хвилинку і помчав машиною додому. Ніби все гаразд, але хтозна чи це так. Знову в автопарк. А дорогою мене не покидала думка про нащадка.

Майже добу ми працювали біля реактора. Не чув під собою ніг, пересихало в горлі, крутилося в голові. Голова, ніколи цього не забуду, тріскала від болю.

Нам видали марлеві пов'язки, але що вони проти всюди проникаючої радіації? Валентин був під блоком і стільки хапнув радіації, що його важко було впізнати. У нього почалася блювота. Звідки вона взялася, стало відомо аж потім.

Людині, яка ніколи не потрапляла під радіацію, не збагнути, що це таке. І не треба нікому цього знати, бо за що така кара?

Жителів Прип'яті евакуйовували двадцять сьомого квітня. П'ятий мікрорайон, де ми жили, вивозили за чергою останнім. Люди хвилювалися, переживали, І це було в них написано на обличчях.

Першого травня ми вже були на Дніпропетровщині у старшої сестри. У неї прожили все літо, поки з Міністерства енергетики не одержали направлення на місце проживання в Івано-Франківській області.

У облвиконкомі запропонували: Калуш або Коломию. Місто над Прутом нам більш до вподоби. Тут дали трикімнатну квартиру, роботу. Спасибі за це

Як тепер наше здоров'я. Більше переживали за синочка, бо менший. А донечка Таня жалілась на печінку. Підлікували. Живемо — і слава Богу.

Олександр ВОЛОЧАЄВ.

Машиніст різальних машин Коломийської міськрайонної друкарні.

 

 

«Я вас туди не посилала…»

Сотні коломиян відгукнулись на трегедію Чорнобиля і за покликом серця поїхали на місце аварії. Серед добровольців були люди найрізноманітніших професій.

Як їм працювалось тоді? Що хвилює сьогодні?

Михайло КОЛІСНЯК, інспектор дорожньо-патрульної служби ДАІ райвідділу внутрішніх справ, старшина міліції:

— У зоні я був перші три місяці — травень, червень, липень. Ніс службу по безпеці руху транспорту, причому інколи на віддалі 80—100 метрів від реактора.

Жили за зоною в гуртожитку, по 15 чоловік в кімнаті. Там же, в їдальні, і харчувались. До речі, годували нас добре. Зате, як пізніше дізнався, працювати ми повинні були лише дві години на добу, а несли службу по дванадцять годин.

На жаль, були підлі люди, які хотіли розбагатіти на чужо му горі. Не раз і не два знаходили ми у машинах церковні книги, ікони, запчастини, одного разу витягнули з водовозної машини килим.

Що хвилює сьогодні? Лише на п'ятому році про мене згадали І вже двічі видали харчові пайки; про промислові товари мрію: чекаю на міську квартиру, оскільки живу у мами в Назірній. Часто, особливо в теплі дні, болить голова. Може, пора дати і санаторно-курортну путівку?

 

Іван ЛІСКЕВИЧ, лікар-невропатолог центральної райлікарні:

— У Чорнобиль я приїхав у 1987 році, працював місяць там, а також у Прип'яті. Робота — 10 годин на добу, без вихідних. Мешкали в пристосованих приміщеннях, які не були захищені від радіації.

Медикаментами в основному були забезпечені, хоча деяких, особливо дефіцитних, не вистачало.

Ми були повністю відрізані від світу: жодних газет, не чули радіопередач. Робота до виснаження. Вечеря. Сон. Завтра знову до хворих.

Чи відчуваю особливе ставлення як до учасника тих подій? Однозначно відповісти важко. Закріпили до магазину учасників війни, дають путівки, хоча й далеко — у Харків, Дніпропетровськ. Просив будматеріали, автомашину — відмовили.

 

Галина Соколюк, кухар кафе «Райдуга»:

— Самі знаєте, яка у нас важка робота — весь час на ногах на жарі. А в зоні, де я була тричі, ми працювали 17 годин на добу (з 4 години ранку до 21 годинивечора). Причому без масок, не давали нам і значків — вимірювачів. Чи не тому я декілька разів втрачала свідомість, і не лише я. Адже наша їдальня знаходилася на відстані 400 метрів від реактора.

Дай Боже, щоб ніхто і ніколи не пережив того, що випало на нашу долю. Кажу, бо до сліз гірко, коли відчуваєш зненважливе ставлення до себе. Приходжу одного разу до начальнгика відділу кадрів М.А. Матейк, прошу, щоб повернули мене на роботу в кафе «Райдуга», мовляв, маю пільги, а Марія Антонівна грубо кинула: «А я вас туди не посилала!».

Живу з дочкою і зятем у квартирі, де на чотирьох чоловік 14 квадратних метрів. З надією чекаю, що дадуть нарешті чоловікові, який працює і стоїть на черзі на заводі КРП, квартиру. Тим більше, що скоро у нас буде поповнення.

Хоча не можу сказати, що про мене зовсім не дбають. Поставили на пільгову чергу для встановлення телефону.Їздила в санаторій, що під Харьковом. Відчуваю увагу лікарів.

Записав Юрій Линдюк.

Кор. газети «Вільний голос».