Хоч і не вважає себе героєм

Чорнобильська трагедія — це майже три з половиною мільйони постраждалих від катастрофи та її наслідків. Це майже 10 відсотків території України, що зазнала прямого радіаційного ураження. Це 160 тисяч людей із 170 населених пунктів, яким довелося покинути рідні домівки і переїхати в інші місця.

Серед тих, кому випало на долю стати ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС, був і Василь Сем'юк із Дебеславців. Починаючи з 1984-го року, він працював старшим водієм коломийської СДПЧ№8, у його обов'язки також входив ремонт бойових і резервних спецмашин, забезпечення запчастинами, постійний контроль технічного стану пожежних машин. Спогади про армію, де він у хімічних військах водив потужний бронетранспортер і був інструктором з його водіння, залишилися в далекому минулому. Хто б міг подумати, що Василеві Сем'юку доведеться детально згадати всі тонкощі своєї армійської спеціалізації...

17 травня 1986 року Василь Дмитрович повернувся додому з добового чергування. Дружина як раз готувала фарбу для хатнього ремонту, взявся їй допомагати.

Чомусь з’явилося відчуття, що його неодмінно мають послати у Чорнобиль, про який пожежні вже були наслухані. Почав про це бесіду, а дружина вголос роздумувала: невже можуть послати туди батька трьох дітей? Інтуїція не підвела, — того ж вечора з'явився представник з району, який повідомив про двотижневе відрядження до Чорнобиля.

В обласному управлінні пожежної охорони Василеві Сем'юку видали два речові мішки зі спецодягом, дозиметрами, засобами хімічного захисту і навіть... з «Кагором». Він їхав до Києва сам-один з цілої області. В столиці було сформовано зведений загін пожежної охорони (36 осіб), який відправили прямісінько до Чорнобиля. Рятувальників оселили в гуртожитку, провели інструктаж і наступного ж ранку вони приступили до роботи.

Василь Сем'юк знову сів за кермо бронетранспортера, тільки на цей раз машина була покрита цинковою бляхою — для захисту від радіоактивного випромінювання. Доводилось возити і керівників, лікарів, і спеціалістів-атомників на станцію і назад. В один бік — 16 кілометрів. Під час чергувань пожежні базувалися в Прип'ятській[ пожежній частині, завжди мали бути готові до виклику. Фахівців з атомної станції відпускали у місто тільки після проходження спеціалізованих пунктів дезактивації. Харчувалися дуже добре. Василь Дмитрович згадує, що в перші дні перебування у Чорнобилі алкоголь в їдальні стояв на всіх столах у невичерпній кількості, як на весіллі.

Назавжди запам'ятав Василь Сем'юк ніч з 23 на 24 травня, коли усіх підняли по тривозі. Сталося загорання тунельних електрокабелів, це загрожувало вибухом третього реактора, до атомної станції прибули майже триста пожежних машин, незліченна кількість карет швидкої допомоги. Василь Дмитрович тієї ночі возив команди для гасіння вогню.

Біля третього реактора можна було знаходитись не більш як десять хвилин — радіоактивне випромінювання сягало понад двісті рентгенів. Рятувальники працювали максимально оперативно, всі були у спільній зв'язці, командир відділення пильнував за самопочуттям кожного. Процес був дуже швидкий і безперервний: забігли, вибігли — в БТР, їх одразу замінювала наступна група. Василь Дмитрович возив людей, аж доки не відчув слабість. Згодом лікарі констатували, що його організм дістав максимум — 32 рентгени (саме ця цифра радіоактивного опромінення вказана в особовій картці). Василь Сем'юк отримав статус чорнобильця другої категорії і медаль «За відвагу на пожежі».

Василь Дмитрович не вважає себе героєм. Радий, що його стопами пішов син Анатолій, який уже одинадцять років є командиром відділення пожежних СДПЧ №8. До лікарів не звертається, п'є свіже молоко і дякує Богові за те, що вберіг його від підступного опромінення...

Валентина БЛИЗНЮК.

«Вільний голос», 2003р.