«Коломийський вісник», число 54 (1984) від 25 квітня 2006 року

 

Зірвані квіти недовго цвітуть

 

Потяг Брест-Чернівці мчав у завтра. І в ньому їхала я від своєї прабабусі з Волині. За вікном довгими мокрими пальцями стукотів дощ, щось булькотів і настирливо просився до мене в купе. А я його не впускала. Хотілось побути самій, щоб зрозуміти бабусю.

Давно посивіла вона від горя. Усе її обличчя вздовж і впоперек переоране зморшками та болем. Лише два теплі лагідні озерця очей дивують усіх добротою і щирістю, хоча насправді постійно горять сумом. Пасмо неслухняного волосся притулилося тихенько до тонкої брови, і тільки губи безперестанно шепочуть: "Я знову прийду до тебе, сину". А на віях тремтить сльозинка. Скільки їх уже скотилося і болем, і спомином, і смутком, і в кожній тихий-тихий жаль. А ця ні... Чекає знову зустрічі з сином.

Поспішає бабуся. Щоранку ходить вона до свого Григорія. Мабуть, хоче встигнути й сьогодні ще до сходу сонця витерти могилу від пилу радіації та подарувати сорочку, яку щойно закінчила вишивати чистими голубими нитками. А ще в руці у неї сині-сині волошки. Їх дуже любив Гриць (так малим називала його). Жаль тільки, що зірвані квіти недовго цвітуть...

Давно вже немає сина, але в душі матері Григорій живий. І весь час він молодий, дужий, добрий. Правда, тільки очі сумні, притрушені отим смертоносним пилом, якого ніяк не може уже стільки років витерти бабуся.

Ростила, раділа, надіялась... І не вберегла... Тепер лише могила. Кликала... Кричала... Просила... Даремно! Тільки луна відбивалася глухо чорнобильськими дзвонами. Слізьми гіркими й досі плаче за ним. Ну чому сини такими молодими відходять? .

Зігнулись сині голівки волошок, прислухаються до голосу сина: " Не сумуйте, мамо, не тужіть уже так за мною. Журливо схиляються і берізки, тісніше обступають могилу. В їхньому шелесті-шепотінні щось суворе і трагічне: людське лихо...

Потяг нарешті зупинився. Затих дощ, посвітлішало небо, виглянуло сонечко. Я швиденько біжу додому й телефоную:

Не плачте, бабусю, не слухайте тих дзвонів страшних. Згадайте мене, свою правнучку. Зігрійтесь сонечком, умитим погожим дощиком! Упізнайте свого Гриця у зеленій травичці, у зволожених, чистих листках вишні.

Повільно кладу слухавку і простягаю руки назустріч світлому синьому дню, а прабабуся (я це добре відчуваю) стоїть, ковтає сльозу та в горі своєму знову втішається, як може...

Ярина СЕНЧЕНКО,

лауреат обласного конкурсу літературних творів „Дзвони Чорнобиля",

учениця ЗОШ№5.