Стоять у лісі хлопці Спартана. Рої і чоти. Сотня. Ніч ясна. Блискоче зброя в золоті зорі, Стоять стрільці дорослі й школярі, Ровесники мої й мої брати; Іде Спартан. Тремти, душе, тремти! В поставі - сила, партизанський сприт, На оці- стрічки чорний оксамит. Як адмірала Нельсона лице -На лівім оці чорне кружальце. Він підійшов. Я начебто підріс, Я хочу стати вищим за мій кріс, Стаю навшпиньки, пнуся догори. А він питає: «Звідки, бахури? Стопчатівські? А скільки ж тобі літ?» «Шістнадцять!» - я спалив себе в одвіт. Він обійшов та обдивився нас, І, як молитву, прошептав наказ: «Рій, здати зброю! Діти, марш домів! Можливо, хтось мене не зрозумів? До школи йдіть, беріться до книжок, А ми без вас одбудем цей торжок, Поборемось ще трохи з москалем. А потім, як належиться, помрем! Та з вас уже не вийме сатана Те, що були ви в сотні Спартана;Колись, при синьо-жовтій коругві Ще стрінемось - і ви, і ми - живі!» Мовчали ми. Стояли. Аніруш. Він сам здіймав із нас тягар оруж. Брав з наших рук з набоями ташки. «Тепер додому, діти, навпрошки!» І я побіг, обравши свій маршрут, У Саджавці я перескочив Прут, Пройшов попід верхами Кпючеви І вийшов у Стопчатові з трави. Мене мій батько плачучи зустрів, А мати - як ведеться в матерів -Молилася всю ніч біля вікна За мене і за сотню Спартана.

Стоять у лісі хлопці Спартана. Рої і чоти. Сотня. Ніч ясна. Блискоче зброя в золоті зорі, Стоять стрільці дорослі й школярі, Ровесники мої й мої брати; Іде Спартан. Тремти, душе, тремти! В поставі - сила, партизанський сприт, На оці- стрічки чорний оксамит. Як адмірала Нельсона лице -На лівім оці чорне кружальце. Він підійшов. Я начебто підріс, Я хочу стати вищим за мій кріс, Стаю навшпиньки, пнуся догори. А він питає: «Звідки, бахури? Стопчатівські? А скільки ж тобі літ?» «Шістнадцять!» - я спалив себе в одвіт. Він обійшов та обдивився нас, І, як молитву, прошептав наказ: «Рій, здати зброю! Діти, марш домів! Можливо, хтось мене не зрозумів? До школи йдіть, беріться до книжок, А ми без вас одбудем цей торжок, Поборемось ще трохи з москалем. А потім, як належиться, помрем! Та з вас уже не вийме сатана Те, що були ви в сотні Спартана;Колись, при синьо-жовтій коругві Ще стрінемось - і ви, і ми - живі!» Мовчали ми. Стояли. Аніруш. Він сам здіймав із нас тягар оруж. Брав з наших рук з набоями ташки. «Тепер додому, діти, навпрошки!» І я побіг, обравши свій маршрут, У Саджавці я перескочив Прут, Пройшов попід верхами Кпючеви І вийшов у Стопчатові з трави. Мене мій батько плачучи зустрів, А мати - як ведеться в матерів -Молилася всю ніч біля вікна За мене і за сотню Спартана.

Стоять у лісі хлопці Спартана. Рої і чоти. Сотня. Ніч ясна. Блискоче зброя в золоті зорі, Стоять стрільці дорослі й школярі, Ровесники мої й мої брати; Іде Спартан. Тремти, душе, тремти! В поставі - сила, партизанський сприт, На оці- стрічки чорний оксамит. Як адмірала Нельсона лице -На лівім оці чорне кружальце. Він підійшов. Я начебто підріс, Я хочу стати вищим за мій кріс, Стаю навшпиньки, пнуся догори. А він питає: «Звідки, бахури? Стопчатівські? А скільки ж тобі літ?» «Шістнадцять!» - я спалив себе в одвіт. Він обійшов та обдивився нас, І, як молитву, прошептав наказ: «Рій, здати зброю! Діти, марш домів! Можливо, хтось мене не зрозумів? До школи йдіть, беріться до книжок, А ми без вас одбудем цей торжок, Поборемось ще трохи з москалем. А потім, як належиться, помрем! Та з вас уже не вийме сатана Те, що були ви в сотні Спартана;Колись, при синьо-жовтій коругві Ще стрінемось - і ви, і ми - живі!» Мовчали ми. Стояли. Аніруш. Він сам здіймав із нас тягар оруж. Брав з наших рук з набоями ташки. «Тепер додому, діти, навпрошки!» І я побіг, обравши свій маршрут, У Саджавці я перескочив Прут, Пройшов попід верхами Кпючеви І вийшов у Стопчатові з трави. Мене мій батько плачучи зустрів, А мати - як ведеться в матерів -Молилася всю ніч біля вікна За мене і за сотню Спартана.