ТАК-20 хвилин - це так мало, щоб розказати про те, чим жила в прямому сенсі весь цей рік (а останні три місяці - безвідривно), чим тішилася і надихалася. Тому - хвалюся розлогіше: 5 грудня, на Міжнародний день волонтера матиму честь презентувати новий проект [url=https://www.facebook.com/uinp.gov.ua/?__cft__[0]=AZUF_q2MGsftQhenAK7D6g30Istvlra3uFqBqsK7FhZDw0Cvga7Abx3Lm1xiYP0GqSkGckJ8MvlIALhySzSvLmvgUGF0hH4dFSa3jD0i3ELTaj3hYTa8pAPsnVdWsot09uFfG83-l80kkT9an386-XLDZBn6g_XKPqVXSLCwvuxVYA&__tn__=kK-y-R]Український інститут національної пам'яті[/url] - книгу про волонтерський рух в Україні. Ідея такої книжки виникла давно. Ще тоді, як захоплено читала в соцмережах розповіді про Великий Сніг наприкінці квітня 2013 і волонтерські групи на джипах, які виїжджали на дорогу рятувати тих, хто потрапив у снігову пастку. Ще тоді, як у вільну хвилину ходила волонтерити на Майдан і бачила, як люди, об'єднані однією справою, перетворюються на єдиний організм, здатний дати відсіч будь-якому злу. Тоді, як працюючи в газеті "Україна молода", я стежила за стрічкою новин і виловлювала інформацію про чергові неймовірні речі: як Володимир-Волинський за кілька місяців перетворив, хай мене пробачать за відвертість, типову совкову військову частину на боєздатну бригаду, а пізніше - відстоював честь кожного воїна на судах, де до відповідальності намагалися притягти не генералів, а рядових; як львів'яни на собі через польський кордон переносили бронежилети, а села всім миром споряджали своїх мобілізованих; як за добу збиралися сотні тисяч гривень на допомогу пораненим. І ще багато інших речей, які досі видаються фантастичними. Але вони були!Правда, ідея ще довго могла лишатися ідеєю, якби наприкінці минулого року [url=https://www.facebook.com/zboychenko?__cft__[0]=AZUF_q2MGsftQhenAK7D6g30Istvlra3uFqBqsK7FhZDw0Cvga7Abx3Lm1xiYP0GqSkGckJ8MvlIALhySzSvLmvgUGF0hH4dFSa3jD0i3ELTaj3hYTa8pAPsnVdWsot09uFfG83-l80kkT9an386-XLDZBn6g_XKPqVXSLCwvuxVYA&__tn__=-]K-y-R]Зоя Бойченко[/url] не зачепила мене фразою "А напишіть про волонтерів. Бо зараз пішла така хвиля дискредитації. А люди ж реально робили і роблять неможливе". Якби не піднялася хвиля народного обурення проти арешту Ріфмастера і Юлії Кузьменко. Якби не побачили до того світ книги "Дівчата зрізають коси" та "Капелани: На службі Богу й Україні". А тоді ще й Інститут підтримав цю ідею, анонсувавши в робочому плані вихід цієї книги. І шляхи для відходу було обр

МИ-20 хвилин - це так мало, щоб розказати про те, чим жила в прямому сенсі весь цей рік (а останні три місяці - безвідривно), чим тішилася і надихалася. Тому - хвалюся розлогіше: 5 грудня, на Міжнародний день волонтера матиму честь презентувати новий проект [url=https://www.facebook.com/uinp.gov.ua/?__cft__[0]=AZUF_q2MGsftQhenAK7D6g30Istvlra3uFqBqsK7FhZDw0Cvga7Abx3Lm1xiYP0GqSkGckJ8MvlIALhySzSvLmvgUGF0hH4dFSa3jD0i3ELTaj3hYTa8pAPsnVdWsot09uFfG83-l80kkT9an386-XLDZBn6g_XKPqVXSLCwvuxVYA&__tn__=kK-y-R]Український інститут національної пам'яті[/url] - книгу про волонтерський рух в Україні. Ідея такої книжки виникла давно. Ще тоді, як захоплено читала в соцмережах розповіді про Великий Сніг наприкінці квітня 2013 і волонтерські групи на джипах, які виїжджали на дорогу рятувати тих, хто потрапив у снігову пастку. Ще тоді, як у вільну хвилину ходила волонтерити на Майдан і бачила, як люди, об'єднані однією справою, перетворюються на єдиний організм, здатний дати відсіч будь-якому злу. Тоді, як працюючи в газеті "Україна молода", я стежила за стрічкою новин і виловлювала інформацію про чергові неймовірні речі: як Володимир-Волинський за кілька місяців перетворив, хай мене пробачать за відвертість, типову совкову військову частину на боєздатну бригаду, а пізніше - відстоював честь кожного воїна на судах, де до відповідальності намагалися притягти не генералів, а рядових; як львів'яни на собі через польський кордон переносили бронежилети, а села всім миром споряджали своїх мобілізованих; як за добу збиралися сотні тисяч гривень на допомогу пораненим. І ще багато інших речей, які досі видаються фантастичними. Але вони були!Правда, ідея ще довго могла лишатися ідеєю, якби наприкінці минулого року [url=https://www.facebook.com/zboychenko?__cft__[0]=AZUF_q2MGsftQhenAK7D6g30Istvlra3uFqBqsK7FhZDw0Cvga7Abx3Lm1xiYP0GqSkGckJ8MvlIALhySzSvLmvgUGF0hH4dFSa3jD0i3ELTaj3hYTa8pAPsnVdWsot09uFfG83-l80kkT9an386-XLDZBn6g_XKPqVXSLCwvuxVYA&__tn__=-]K-y-R]Зоя Бойченко[/url] не зачепила мене фразою "А напишіть про волонтерів. Бо зараз пішла така хвиля дискредитації. А люди ж реально робили і роблять неможливе". Якби не піднялася хвиля народного обурення проти арешту Ріфмастера і Юлії Кузьменко. Якби не побачили до того світ книги "Дівчата зрізають коси" та "Капелани: На службі Богу й Україні". А тоді ще й Інститут підтримав цю ідею, анонсувавши в робочому плані вихід цієї книги. І шляхи для відходу було обр

20 хвилин - це так мало, щоб розказати про те, чим жила в прямому сенсі весь цей рік (а останні три місяці - безвідривно), чим тішилася і надихалася. Тому - хвалюся розлогіше: 5 грудня, на Міжнародний день волонтера матиму честь презентувати новий проект [url=https://www.facebook.com/uinp.gov.ua/?__cft__[0]=AZUF_q2MGsftQhenAK7D6g30Istvlra3uFqBqsK7FhZDw0Cvga7Abx3Lm1xiYP0GqSkGckJ8MvlIALhySzSvLmvgUGF0hH4dFSa3jD0i3ELTaj3hYTa8pAPsnVdWsot09uFfG83-l80kkT9an386-XLDZBn6g_XKPqVXSLCwvuxVYA&__tn__=kK-y-R]Український інститут національної пам'яті[/url] - книгу про волонтерський рух в Україні. Ідея такої книжки виникла давно. Ще тоді, як захоплено читала в соцмережах розповіді про Великий Сніг наприкінці квітня 2013 і волонтерські групи на джипах, які виїжджали на дорогу рятувати тих, хто потрапив у снігову пастку. Ще тоді, як у вільну хвилину ходила волонтерити на Майдан і бачила, як люди, об'єднані однією справою, перетворюються на єдиний організм, здатний дати відсіч будь-якому злу. Тоді, як працюючи в газеті "Україна молода", я стежила за стрічкою новин і виловлювала інформацію про чергові неймовірні речі: як Володимир-Волинський за кілька місяців перетворив, хай мене пробачать за відвертість, типову совкову військову частину на боєздатну бригаду, а пізніше - відстоював честь кожного воїна на судах, де до відповідальності намагалися притягти не генералів, а рядових; як львів'яни на собі через польський кордон переносили бронежилети, а села всім миром споряджали своїх мобілізованих; як за добу збиралися сотні тисяч гривень на допомогу пораненим. І ще багато інших речей, які досі видаються фантастичними. Але вони були!Правда, ідея ще довго могла лишатися ідеєю, якби наприкінці минулого року [url=https://www.facebook.com/zboychenko?__cft__[0]=AZUF_q2MGsftQhenAK7D6g30Istvlra3uFqBqsK7FhZDw0Cvga7Abx3Lm1xiYP0GqSkGckJ8MvlIALhySzSvLmvgUGF0hH4dFSa3jD0i3ELTaj3hYTa8pAPsnVdWsot09uFfG83-l80kkT9an386-XLDZBn6g_XKPqVXSLCwvuxVYA&__tn__=-]K-y-R]Зоя Бойченко[/url] не зачепила мене фразою "А напишіть про волонтерів. Бо зараз пішла така хвиля дискредитації. А люди ж реально робили і роблять неможливе". Якби не піднялася хвиля народного обурення проти арешту Ріфмастера і Юлії Кузьменко. Якби не побачили до того світ книги "Дівчата зрізають коси" та "Капелани: На службі Богу й Україні". А тоді ще й Інститут підтримав цю ідею, анонсувавши в робочому плані вихід цієї книги. І шляхи для відходу було обр