26 квітня, у Міжнародний день пам’яті Чорнобиля, цілий світ згадає про тих, хто не вагаючись вступив 29 років тому у двобій з ядерним монстром. Звиклі закривати собою світ від біди, чорнобильці не стоять осторонь подій, які випали на долю України останнім часом. Плідна багаторічна співпраця, порозуміння і тісні зв’язки з колегами-чорнобильцями всієї України стали в нагоді й під час протистояння на Майдані, й нині, коли доводиться боронити державу на східному кордоні, давати раду переселенцям, дбати про поранених.

 

–​ 26 квітня чорнобильському руху на Коломийщині виповнюється чверть століття, – розповідає Віктор Познік, голова Коломийської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України». – Ми не звикли випрошувати для себе якісь блага, навпаки, завжди і всюди намагаємось бути на передньому краї суспільного життя, власним прикладом доводити, наскільки важливо бути небайдужим. 

 

Саме тому на рахунку нашої організації і комітету «Діти Чорнобиля», який очолює отець Іван Остафійчук, чимало добрих справ, акцій милосердя, пам’ятних заходів. А коли Україна переживає свої переломні моменти, вважаємо, що нам не пасує займати позицію слабших. Активну участь ми брали ще у Майдані-2004. 

 

Звісно, були тоді значно здоровіші, але цей фактор не зашкодив у грудні 2014 року вийти на Євромайдан знову. Зважаючи на стан здоров’я, не кожен із чорнобильців-ліквідаторів міг перебувати там довго. Проте, ми чергувались, змінювали одні одних, а ті, хто їхав додому, займались організацією доставки усього необхідного. 

 

Особисто я провів на Майдані 12 неспокійних днів і ночей, більше сотні побратимів із нашої спілки пройшли гарт Майданом. Жили в наметах колег-чорнобильців із Сум, Вінниці, Харкова, Львова, Хмельницького та ін. – наша спільнота велика і гостинна. Друзі Володя Деркач із Донецька і Віктор Ломонос із Сум стояли на Майдані від початку до кінця. 

 

Нині Володя воює старшиною роти у батальйоні «Донбас» – уже більше року. 

 

Власне, боротьба ні для кого з нас не закінчилась. Дякувати Богу, що дає здоров’я одним чорнобильцям зі зброєю в руках захищати Україну, а іншим – дбати про бійців, про їхні сім’ї. Тримаємо постійний зв’язок з побратимами, відгукуємось негайно на будь-яку потребу.

 

Особливих спонсорів ми ніколи не мали, тож своїми силами придбали для воїнів АТО 9 бронежилетів, 22 комплекти обмундирування, 15 тисяч гривень у госпіталі Дніпропетровська, Києва, Львова. 

 

Не залишаємо в біді переселенців, адже маємо багато друзів на Донбасі. Допомагаємо навіть колегам-ліквідаторам, які через стан здоров’я залишились на тимчасово окупованих територіях: в Антрациті, Ровеньках. Більше тонни продуктів відправили «Новою поштою» на Харків, звідки наші ветерани уже самі перевозили вантаж потребуючим. Двісті кілограмів дитячих і дорослих речей вдалося зібрати і відправити у Пущу-Водицю, де розташувались сім’ї чорнобильців-переселенців. 

 

Завдяки активній роботі у соцмережах, отримали добродійну допомогу з Італії від жінок, які родом з Луцька і Городенки. Таким чином пораненим у госпіталь доставлено одяг, продукти, кошти, памперси, медикаменти. 

 

До речі, вдова загиблого майданівця Ігоря Калиняка – член нашої спілки, тож без опіки пані Олю ми не залишимо. Маємо у спілці також трьох учасників АТО: братів Петра і Тараса Мельничуків, Андрія Мельничука з Підгайчиків. Кожен із них воював на сході по три-п’ять місяців, Андрій після Іловайська став інвалідом другої групи, проте, статусу учасників АТО хлопці ще так і не мають. Допомагаємо їм як можемо, ходимо по чиновниках, залучаємо юристів, але справа це нелегка.

 

Наостанок Віктор Познік поділився планами на майбутнє. Чорнобильці – повні сил і енергії. До 30-ї річниці Чорнобильської трагедії готують нову книгу пам’яті, активно співпрацюють з Карітасом, Червоним Хрестом, благодійним фондом Федчука, іншими організаціями. Ні на що не нарікають, навпаки, як наголосив Віктор Іванович, переконують усіх: не просіть собі в Бога золотих батонів, просіть краплю здоров’я…

 

Валентина БЛИЗНЮК.