Головна » 2012 » Квітень » 27 » Проща в Чорнобиль
7:32 PM
Проща в Чорнобиль
Проща в Чорнобиль


Книжка

       В останній день березня ранесечко невеликий і не зовсім
зручний для далеких мандрівок рафік підібрав мене на околиці Києва. Погода
стояла непевна – небо то супилося, то знову обдаровувало землю сонцем, але
настрій у коломийських чорнобильців, попри безсонну ніч і подолану довгу
дорогу, був бадьорий. Учора ввечері, після благословення отця Івана,
ліквідатора аварії на ЧАЕС, дев'ятнадцять осіб вирушили на Чорнобиль.

      Ця, вже третя їхня поїздка у зону (через кожні два роки),
приурочена виходу книжки пам'яті «Чорнобиль. Коломийщина. 25 років після
трагедії». Унікальне видання побачило світ за сприяння голови Коломийської
громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» Віктора Позніка,
голови комітету «Діти Чорнобиля» о. Івана Остафійчука та директора Музею
історії міста Коломиї Михайла Арсака. Книжку пан Віктор не без гордості одразу
ж і презентував мені. Як виявилося, позаду – два роки непростої роботи:
розсилання анкет, пошуки коштів (їх чорнобильцям гарно обіцяли, проте, на жаль,
так і не виділили, тож довелось тим часом вкласти свої), опрацювання чималого
матеріалу: аби закарбувати в часі те, що, віриться, буде наукою для нащадків,
бо ж, через нівеляцію пам'яті, зона вже стає для них просто новомодною
комп'ютерною грою, хоч страшна трагедія 1986-го понівечила стільки людських
доль. 

     Книжка відкривається теплим переднім словом до краян голови
облдержадміністрації Михайла Вишиванюка та голови облради Олександра Сича,
чільників районної влади й авторитетів із столиці. «Нашим побратимам – і
мертвим, і живим – присвячується», – зазначив на початку видання автор ідеї
Віктор Познік. У виданні – імена й короткі біографії коломийців: тих, хто ще
поруч із нами, змагає за кожен свій день, і хто вже відійшов у вічність.
Гортаючи сторінки, читач не тільки дізнається про героїв, які, не вагаючись,
вступили у двобій із ядерним пеклом і закрили собою світ від жахливої біди, – а
й, вірю, схилить у пошануванні голову. Адже Чорнобиль не має минулого часу... 

     Сьогодні Україна пише сумний літопис втрат. Подібні книжки
вже видали обласні громадські організації інвалідів «Союз Чорнобиль України»
Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Кіровограда, збирає матеріали для
Всеукраїнської книжки пам'яті й Національний музей Чорнобиля. У коломийському ж
виданні – енциклопедії болю – не тільки наведені списки чорнобильців цього краю
(у 90-х роках їх було біля 900, а тепер – удвічі менше) із зазначенням номера
посвідчення, а й подано вірші земляків, присвячені полиновій зірці, розказано
про історію чорнобильського руху в регіоні, про життя Коломийської ГОІ «СЧУ» та
те, як будувалась у місті капличка «Чорнобильський Спас», а також уміщено
багато фотографій. 300 примірників видання організація одразу подарувала
бібліотекам району.


 Храм 


     Із чорнобильським Свято-Іллінським храмом та його настоятелем
отцем Миколаєм коломийці дружать давно, тож найперший їхній візит у зоні – саме
сюди: із виданою книжкою, добрим словом привіту та, як завжди, – з подарунками
для святині. Отець щойно закінчив службу – саме була похвальна субота (Похвала
Пресвятій Богородиці), нечисленна громадка прихожан радо зустріла гостей із
Коломийщини. Віруючі зі сльозами на очах прийняли подарунки від них, отець
відправив молебень за здоров'я і сердечно дякував «за пошук Бога і своєї душі»,
за теплоту і щирість, за те, що їх не забувають, адже сьогодні у Чорнобилі
мешкає близька ста осіб, працює понад три тисячі вахтовиків, функціонують
заклади медицини.

    Отець Миколай – філософ і вміє говорити з людьми. Ми почули
розповідь про життя-буття в зоні, про непросту історію Свято-Іллінського (у
1936-му, коли його закрили, іконами городили паркани й робили з них носилки) та
нинішні непрості будні. Коломийці долучили до Чорнобильської поминальної книги
список своїх померлих колег... 

    А тим часом надворі сипонув сніг, і сніжинки були такими
великими, що всі зачудувались і вирішили: такі бувають лише в зоні.


 По зоні  


    Чорнобильська зона... Зелені ялинки, асфальтовані доріжки
навколо. Ніщо не нагадує про трагедію. Однак подальші відвідини справили на нас
неймовірні враження. Оскільки групу супроводжував пан Володимир Вербицький (він
тут – із 1983-го), ми мали змогу глибше пізнати причини і наслідки трагедії та
відвідати найпотаємніші місця. Але – постійна увага на дозиметр...

    Ось і реактор – страшний змій, який двадцять шість років тому
дихнув вогнем і спопелив тисячі життів. Нині це вже історія. І, Боже, зблизька
він якийсь зовсім не страшний!.. А поруч будується новий конфайнмент.

    ...Потім була Прип'ять. Тієї фатальної весни тут мешкало 50
тисяч населення. Це було місто майбутнього: нове, дзвінке й молоде,
перспективне і багате. Тепер це місто-привид, яке випало з часу. Не відчинилися
жодні двері й жодне вікно, ніхто не запросив до гостини. Моторошно дивитись на
колись імпозантні, а тепер занедбані будинки, заклади культури, освіти,
медицини, громадського харчування, готелі, річкову пристань: усе приречено
руйнується, заростає буйною живністю. На асфальтових доріжках зустрічається
послід кабанів і ще якихось звірів. Довкола тиша і смуток, якого не передати
словами. 

    Ми піднялися на дев'ятий поверх готелю «Полісся», де виросли
чималі дві берізки, подивилися на величезний шкільний басейн. У Прип'яті
функціонувало три школи, а тепер – розкидані підручники, стенди з ідеологічним
вченням тодішнього Радянського Союзу, великий серп і молот – усе застигло в
якомусь подиві, таке абсурдне й недоладне.

    У покинутому селі, яке потім відвідали, вже вихолов слід
людський, і можна хіба досхочу позітхати-поплакати над отруєною поліською
колискою...

    Коломийці теж зітхали й дивувались. Тут вони працювали на
ліквідації аварії, тут залишили своє здоров'я. Тепер упізнають і не впізнають
уже бачене в ті пекельні 80-ті. Але ця запропаща земля кличе їх. «У Чорнобиль –
на прощу?!» – дивувався київський чиновник, коли оформляли документи для
поїздки. «Так, на прощу», – ствердили вони. Бо хочуть пам'ятати про незагоєну
рану України, не забувати про тих, хто залишився у своїх домівках, і, молячись,
випрошують у Бога милостині. 

    А жителі Чорнобиля радіють гостям, розповідають про свої
будні і свята, про те, як люблять свій край. Запам'ятається смачний обід, яким
нас гостили, особливо гарячий червоний борщ і духм'яні пиріжки. Життя не втихає
в Чорнобилі, а, отже, є надія на повернення?

    А до Києва ми їхали рясним і холодним весняним дощем. У
гніздах понад шляхом сиділи мокрі лелеки. Було їх шкода, а коломийці збуджено
гомоніли, обговорювали побачене, жартували, і дарма було їм, що попереду – ще
одна безсонна ніч і довгих 700 кілометрів рідної України...


Автор: Наталка ПОКЛАД








Переглядів: 1978 | Додав: viktor | Теги: Чорнобиль, проща, 2012 | Рейтинг: 4.7/13
Всього коментарів: 5
5 Віктор  
0
так

4 ВІКТОР ПОЗНІК  
0
ми це зробили

3 ВІКТОР ПОЗНІК  
0
З БОГОМ.

2 віктор  
0
ХРИСТОС НАРОДИВСЯ-СЛАВІМО ХРИСТА...веселих свят вам-побратими.

1 віктор  
0
ПРИЄДНУЙТЕСЬ-ПОБРАТИМИ.

Ім`я *:
Email *:
Код *: