Немає жодної людини, яка була б байдужа до подій, що відбуваються у нашій державі. Замість того, щоб вкладати кошти у розбудову, Україна змушена витрачати їх на озброєння, аби захиститись від агресії Росії. Але є ще дорожчі втрати: здоров’я, життя наших вояків. Тож війна на Сході України стала потужним об’єднуючим фактором для всіх українців.  Особливо активні ті, кому долею судилось пережити випробування війнами, атомом, вогнем. Власне, якраз Коломийська громадська організація інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» не полишає свою нинішню «передову», як влучно називає очільник Віктор Познік наполегливу діяльність побратимів по допомозі учасникам АТО, їхнім родинам.

Хто б міг уявити собі, – зізнається Віктор Познік, – що їм, самим обпеченим ядерним монстром, доведеться дбати про ще більш збідованих. Член їхньої спілки коломиянка Ольга Калиняк втратила після подій на Майдані свого чоловіка Богдана. Троє спілчан – брати Петро і Тарас Мельничуки, Андрій Мельничук з Підгайчиків – учасники АТО. Тепер усі вони під пильною опікою чорнобильської спільноти. Про те, як воно там, на Східному фронті, розповідає 24-річний Андрій Мельничук:

- 1 квітня минулого року у рамках першої хвилі мобілізації мене призвали до легендарної 95 житомирської аеромобільної бригади. Через чотири дні перебування в частині, без жодних навчань, полігонів, вся бригада по бойовій тривозі рушила до східних рубежів нашої держави. Нашу колону очолював світлої пам’яті Тарас Сенюк, командир першого батальйону бригади, уродженець Коломиї. У зоні АТО стояли на блок-постах, спочатку без патронів, без бронежилетів. Про амуніцію тоді більше дбали волонтери. Нам допомагали харківські доброчинці: і годували, і вдягали, і технічно оснащували. Ніколи не забуду звільнення Слов’янська, Краматорська, Артемівська, супровід військової техніки на Карачун. Для мене, медбрата, який супроводжував усі бойові виїзди, першим потрясінням став вміст медичної сумки, яку мені видали – ножиці, два перев’язувальні пакети і один шприц зі знеболювальним. Навіть у автомобільній аптечці по два шприц-тюбики. Згодом волонтери привезли нам усе необхідне, навчив хлопців користуватись при потребі шприц-тюбиком, бо під час бою самому нереально одночасно надати допомогу всім…Загалом, крім суто військових навантажень, гнітили морально випадки відвертого споживацтва деяких тиловиків…

    У Київський госпіталь Андрій потрапив у серпні минулого року. Через місяць був звільнений з війська за станом здоров’я. Але кабінетна біганина лиш починалася. Аж за рік отримав статус учасника АТО – завдяки втручанню Коломийської спілки чорнобильців, яка клопотала про Андрія перед найвищими інстанціями. Досі не вирішено питання з обіцяними земельними ділянками – і йому, і Тарасу Мельничуку. Нині він – одружений, щасливий чоловік. Але життя, зізнається, розділилось на «до» і «після». Тримає контакт із побратимами, при потребі покладається на допомогу спілчан-чорнобильців. Наступного року збираються всі разом на прощу до Свято-Іллінського храму в Чорнобиль. Тимчасом на Покрову, у День захисників України,  виповнюється 13 років капличці «Чорнобильський Спас» у Коломиї,  6 років – такій же капличці у дитячому реабілітаційному центрі в Києві. Тут знов будуть молитися за мир і спокій в Україні ті, хто мабуть ніколи не зійде з передової…

Валентина Близнюк.